Society and Security

Колективна оборона та індивідуальна готовність: історичний досвід військового обов’язку в Швеції

Мирослав Борисенко — 2026-05-14

У статті досліджено історичну еволюцію інституту військового обов’язку у Швеції та його роль у формуванні сучасної моделі колективної оборони, заснованої на поєднанні військових і цивільних складових безпеки. Актуальність теми зумовлена зростанням безпекових викликів у Європі внаслідок агресивної зовнішньої політики російської федерації та необхідністю пошуку ефективного балансу між інституційними механізмами оборони держави і реальною готовністю громадян діяти в умовах кризи. Шведський досвід розглядається як показовий приклад трансформації оборонної політики демократичної держави.

Проаналізовано вплив політики військового неприєднання, безпекової логіки «холодної війни» та сучасних геополітичних загроз на зміни у структурі військової служби й мобілізаційної готовності. Особливу увагу приділено концепції «Тотальної оборони», що передбачає участь у забезпеченні безпеки не лише збройних сил, а й цивільного сектору, органів влади та громадянського суспільства. Показано, що індивідуальна готовність громадян формується через систему підготовки населення, інформаційні кампанії, розвиток суспільної стійкості та високий рівень довіри до державних інституцій. Обґрунтовано, що саме поєднання мобілізаційного потенціалу, цивільної стійкості та суспільної підтримки забезпечує ефективність сучасної оборонної політики. Встановлено, що історичний досвід Швеції відображає загальну закономірність розвитку оборонних систем демократичних держав – перехід від суто військових моделей до інтегрованого підходу до участі всього суспільства у забезпеченні безпеки. Практичне значення результатів полягає у можливості використання шведської моделі для вдосконалення оборонної політики України, зокрема у сфері мобілізаційної підготовки, розвитку цивільної оборони та зміцнення суспільної стійкості в умовах тривалої війни. Перспективи подальших досліджень пролягають у площині теоретичних конструкцій адаптації європейських моделей всеохоплюючої оборони до українського безпекового середовища.

Формування системи міжнародного нерозповсюдження ядерної зброї

Олена Войтюк — 2026-05-14

У статті здійснено історико-політологічне дослідження становлення та трансформації системи міжнародного нерозповсюдження ядерної зброї. Показано, що в межах цієї еволюції первинні повоєнні ініціативи з контролю над атомною енергією поступово трансформувалися у складну багаторівневу систему міжнародних договорів, гарантійних механізмів і політико-дипломатичних інструментів стримування. Доведено, що цей режим виник не як результат одноразового договірного рішення, а як складна багаторівнева інституційна модель. У її межах були поєднані нормативні приписи, міжнародно-правові домовленості, верифікаційні процедури, механізми експортного контролю, політичні гарантії та практики взаємодії провідних держав. Підкреслено, що центральне місце в цій системі має Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Обґрунтовано, що його функціональна стійкість забезпечувалася не лише правовими положеннями цього договору, а й координацією дій держав, діяльністю МАГАТЕ, механізмами ООН, а згодом роботою Підготовчої комісії Організації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань, Управління ООН з питань роззброєння та пов’язаних із ними інституцій. Окрему увагу приділено процесу денуклеаризації пострадянських країн, зокрема України, та ролі їх політичних еліт у прийнятті рішень стосовно приєднання цих держав до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) у статусі країн, що не володіють ядерною зброєю. Запропоновано авторське бачення еволюції системи режиму нерозповсюдження, яке охоплює п’ять послідовних етапів: проторежимний, первинної договірної кодифікації, операційного розширення, адаптивного посилення та конфліктної плюралізації. Доведено, що сучасний кризовий стан режиму зумовлений не зникненням самої норми нерозповсюдження, а наростанням асиметрії зобов’язань, послабленням системи контролю над озброєннями, вибірковістю безпекових гарантій і конкуренцією між моделлю, яку зосереджено навколо ДНЯЗ та новітніми підходами заборонного типу, насамперед Договору про заборону ядерної зброї (ДЗЯЗ).

Критерії оцінювання воєнно-економічного потенціалу держави для країн, що розвиваються

Анатолій Дикий — 2026-05-14

Стаття присвячена розкриттю критеріїв оцінювання воєнно-економічного потенціалу держави у вітчизняній та зарубіжній науковій традиції. Актуальність дослідження зумовлена зростанням глобальної нестабільності, появою нових форм воєнного протистояння та нагальною потребою у методологічному інструментарії, придатному для оцінювання безпекових спроможностей держав із перехідною економікою. Мета статті полягає у систематизації теоретичних підходів до критеріїв оцінювання воєнно-економічного потенціалу та їх обґрунтуванні, адаптованих до умов країн, що розвиваються. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові методи аналізу, синтезу, порівняння та системного підходу, а також компаративний аналіз наявних індексних моделей оцінювання національної могутності. Проаналізовано структурні складові воєнно-економічного потенціалу, зокрема економічну базу, науково-технічний потенціал, оборонно-промисловий комплекс та мобілізаційні ресурси. Систематизовано основні критерії та індикатори оцінювання воєнно-економічного потенціалу з акцентом на специфіку країн, що розвиваються, для яких характерні сировинна залежність, технологічний розрив, імпортозалежність оборонної промисловості та обмежена мобілізаційна база. Здійснено порівняльний аналіз індексу CINC, підходу чистих ресурсів М.Беклі, методу матеріальної військової потужності М.Соуви та української методологічної школи. Запропоновано авторську блок-схему процедури оцінювання, що враховує специфічні обмеження країн із перехідною економікою. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення методології оцінювання безпекового потенціалу держав.